Vadim Petrasiuk

Вчера мой друг Александр Володарский – писатель-сатирик, драматург, автор эстрадных монологов Хазанова, Клары Новиковой, Владимира Винокура и др. – опубликовал в Фейсбуке рассказ. Вот фрагмент из него:

«…к Назгуль приходит Данияр. Но у нее в гостях уже сидит подруга Айгерим. Данияр приходит с Максатом. В это время гаишник Айдын Сарсен-улы по ошибке останавливает машину акима. Жандос Акылбекович указывает гаишнику на ошибку, но тут появляется молодой рабочий Ханзат, который не понимает юмора, и всегда говорит правду, особенно тогда, когда его не спрашивают. Данияр делает предложение Назгуль. Она в затруднении, ей надо посоветоваться с Кайратом...» Действие происходит в Казахстане.

Я прочитал рассказ, поставил автору жирный «лайк» и улыбнулся. Подумалось: не иначе как Саша писал со справочником «Имена народов мира». Ибо откуда проживший всю жизнь в Киеве русскоязычный писатель может «украсть» такое количество персонажей-казахов? А потом я еще раз улыбнулся, потому что память отшвырнула меня в студенческое время, где мне тоже пришлось иметь дело с некоторым количеством, скажем так, не простых для восприятия имен. От них зависело мое будущее.

Был у нас на журфаке киевского универа преподаватель Олег Кондратьевич Бабышкин – редкий садист, читавший историю литературы народов СССР. Издевался над студентами цинично и трудолюбиво. Да еще и философию подводил: иных, мол, преподавателей (в смысле, порядочных) забывают быстро, а меня будут помнить и помнить. Вот и я его помню и помню. Если студент по какой-то причине не приглянулся Бабышкину, сдать экзамен с первого раза он не имел ни единого шанса. Равно как и пропущенные семинары можно было отработать ему не ранее как с пятой попытки. Проверено!

По какой-то причине я пропустил два семинара. Один по Шолом-Алейхему, другой – по Чингизу Айтматову. Перед тем как идти на отработку Шолом-Алейхема, я прочитал «Тевье молочника» и был готов розповісти про ідейне спрямування твору, про галерею яскравих літературних персонажів, яких майстерно зобразив автор, про тяжку долю тогочасного українського селянства, про бідність, показану на прикладі єврейської родини. Я чуть ли не репетировал то, как буду рассказывать.

Но все это не пригодилось ни разу.

-Що у вас? – спросил Бабышкин, когда подошла моя очередь.

-Шолом-Алейхем, «Тев’є-молочар», - мовив я інтонацією хлопчика, який вийшов розповісти віршика.

-Кажіть – дав відмашку професор.

-«Тев’є-молочар» – один з найвідоміших творів класика єврейської літератури Шолом-Алейхема. В ньому автор майстерно зобразив…

-Гаразд! Гаразд, юначе! Я вже зрозумів, - заволав Бабишкін з другої секунди моєї відповіді. – Але то все – довільна програма. Тепер скажіть по суті: як звали дочок Тев’є?

Імен я не запам’ятав, про що чесно зізнався і за що був миттєво вигнаний геть. Повторне відпрацювання було за тиждень. Йдучи, я завчив напам’ять, що старий молочар Тев’є мав п’ятьох дочок – Цейтл, Годл, Хаву, Шпринцу та Бейлку. Хутко доповівши про це професорові, я дістав додаткове питання: «Як звали дружину Тев’є?»

Знову пастка, яку я не передбачив.

-Голда, невігласе, Голда! Що означає «золотко». – Мовив до мене Бабишкін ніжним голосом. – Отже, золотко ви моє, призначаю вам наступне побачення рівно за тиждень. Гарненько перечитайте твір, щоб мені не довелося червоніти. Бо соромно, коли твої студенти не здатні запам’ятати кілька чудових жіночих імен.

Втретє я прийшов, попередньо виписавши і зазубривши усі єврейські імена, які були у тому творі і ще кілька про всяк випадок. Але – дарма.

-Вивчили? – спитав мій кат.

-Так!

-Готові відповідати?

-Так!

-Тоді скажіть: де у Києві є меморіальна дошка Шалом-Алейхему?

Звісно, я цього також не знав. Моя нижня щелепа спробувала з’єднатися з підлогою.

-Даю підказку: на вулиці Саксаганського, 27. Це недалеко звідси. То ж, маєте двадцять хвилин, щоб збігати й пересвідчитися на власні очі. Я кулею полишив університетський корпус і зовсім скоро, важко дихаючи, стояв біля будинку, на якому дійсно висіла дошка з барельєфом Шалом-Алейхем.

Повернувся. Доповів.

-І що на ній написано?

-Ну, що письменник мешкав у цьому будинку…

-І це все, що ви можете сказати з цього приводу? Ах, не запам’ятали точно весь текст?! То як же ви збираєтесь зрозуміти глибину творчості великого майстра, коли не здатні прочитати кілька слів?

Звісно, я і втретє не склав семінар. І вчетверте прийшов до нього. І він знову вигнав мене, бо я не знав, де у Києві є друга меморіальна дошка великого співця єврейського народу. А вона, виявляється, була в районі Бессарабського ринку.

Прийшовши вп’яте, я, не чекаючи запитання, почав описувати дошку. Назвав всі викарбовані на ній слова, їхню кількість, величину літер, особливості шрифтів, їх колір, а також кількість сколів і потріщин на гранітній плиті по відношенню до вісі координат. Жодет Джайм Бонд не здатен у таких подробицях запам’ятати план секретного військового заводу, як я завчив ту кляту дошку.

Мій сатрап був наче вдоволений.

- Гаразд, останнє питання: як називається село у якому мешкав реальний єврей-молочар, що став праобразом Тев’є?

Зрозуміло, цього я також не міг знати. Але міні вже було несила щось казати. Мій мозок вирішував дилему: чи спочатку вдавитися, чи спершу узяти кувалду, потрощити на дрібний гравій геть усі дошки Шолом-Алейхему разом з головою Бабишкіна, а вже потім спокійно собі вдавитися із почуттям чесно виконаного обов’язку. Натомість я просто поплентав геть.

-Забір’я, – наче пострілом у спину зупинив мене Бабишкін. – Село Забір’я на Київщині, біля Боярки. Так от хлопче, даю вам останній…

Тут вже я не дав старому ніякого шансу. Мерщій у два кроки підскочив до столу, сперся, нависнувши над професором, і прогорлав:

-Я знаю Забір’я! У ньому зараз два великі ставки, і там розводять рибу, яку продають робітничому класу і трудовому селянству. Гарне село. Те, шо нада! Я такі села люблю. Нас школярами возили туди у місцевий колгосп збирати буряки. Колгосп носить ім’я Миколи Островського, бо ж саме там він будував вузькоколійку, про яку згодом писав у своєму класичному романі «Як гартувалася сталь». Так? - криком запитав я в професора Бабишкіна.

-Здається, так, – перелякано відсунувся він разом зі стільцем і, здається, столом. – Бачу, хлопче, ви починаєте дещо розумітися на літературі народів СРСР.

Це була п’ята моя спроба відпрацювати пропущений семінар. І вона виявилась вдалою. Хоча перед тим геть ніщо не давало підстав на таке сподіватися.

Та лишався ще прогуляний семінар по Чингізу Айтматову.

-Кажіть, - у звичній манері почав екзекувати Бабишкін.

-У повісті Айтматова «Білий пароплав» усього чотири дійові особи: лісничий Ораскул, його жінка Бекей, також дід Мамун і хлопчик-сирота. Хлопчик не має імені. Він є лише сиротою. А ще Айтматов написав роман «Плаха», де героїв звали Авдій Калістратов, Уркунчіїв, Кочкорбаєв, наркоман Петруха і вовки Акбара і Тайчарнай. А батька самого Чингіза Айтматова звали Торекул Айтматов, а матір його – Нагіма Хамзієвна Абдувалієва. А першого секретаря ЦК компартії Киргизії звуть Абсамат Масалійович Масалієв, а перед ним був Турдукан Усубалієвіч Усубалієв. – кулеметною чергою відстрочив я і почервонів від журби.

Олег Кіндратович Бабишкін, старий професор, який вже роки рокенні викладав на факультеті журналістики літературу народів СРСР, довго дивився на мене, далі зняв окуляри, тяжко витер долонею очі, лоба, знову надягнув окуляри і знову довго дивився на мене. Зрештою голова його поволі почала хитатися, збільшуючи амплітуду. Так зазвичай буває в людини, яка збирається вимовити: «Нажаль, нажаль, нажаль!»

Але, усупереч природній логіці, голова Бабишкіна промовила: «Так! Адже Чингіз Торекулович, погодьтеся, надзвичайно талановита людина – ніхто, як він, з такою силою майстерності не зміг розкрити душу киргизького народу. Ви зі мною згодні?»

Він відпустив мене з відміткою «зараховано», сказавши при цьому контрольним пострілом:

-Запам’ятайте, хлопче, безіменної літератури не існує.

Згадавши Бабишкінські тортури, я ще раз споглянув на оповідання Сашка Володарського. Назгуль, Даніяр, Максат, Айдин Сарсен-ули, Жандос Акилбекович… Які проблеми – запам’ятати з півдюжини мелодійних тюркських імен?!

P.S. Оповідання Володарського «Гульдар і Назгуль» я дуже всім рекомендую. https://www.facebook.com/avolodarskiy1/posts/1367633969944092
P.P.S. А Олега Кіндратовича Бибишкіна «любило» не одне покоління студентів журфаку КДУ ім. Шевченка. Завершення іспиту з літератури народів СРСР було заведено святкувати у такий спосіб: увесь курс скидався копійками і передплачував на адресу Бабишкіна журнал «Свинарство».

Vadim Petrasiuk

 

• Киев еврейский