Українка Наталія Вержбовська з вересня очолить три юдейські громади в Німеччині. В інтерв'ю DW вона розповіла про те, як отримати освіту рабина, а також про сприйняття єврейським середовищем подій в Україні.

Українці Наталії Вержбовській - 47 років. Вона обрала рідкісний шлях - стати рабином, і для цього поїхала навчатися до Німеччини. З 1 вересня Вержбовська очолить об’єднання ліберальних юдейських громад Кельна, Унни та Обергаузена.
DW: Як Ви зрозуміли, що хочете стати рабином?
Наталія Вержбовська: Я виросла у світській родині. За батьківською лінією я єврейка, за материнською - українка. Після перебудови, коли з'явилася можливість знайти свою релігійну ідентифікацію, стало цікаво зрозуміти, яка частина в мені сильніша.

 

Коли я навчалася на піаністку в консерваторії, нам викладали атеїзм. Це було дуже весело - вивчати релігію з атеїстичних книг, де пояснювалося, що "неправильно" сказано в Біблії. Тобто я починала від протилежного. А зараз розумію, що десь у глибині душі завжди була релігійною.
Коли мені було трохи за двадцять, я прийшла до ліберальної юдейської громади в Києві, довгий час брала активну участь у її житті і пройшла ґіюр (прийняла юдаїзм).

Беручи участь у заходах громади, я почала дедалі більше втягуватися в підготовку заходів, а потім і викладати єврейську традицію дорослим і дітям. Незабаром зрозуміла, що люблю працювати з людьми, відкривати їм світ єврейських текстів і глибини єврейської мудрості. Але водночас я розуміла, що без професійної освіти не маю перспектив у цій роботі. Так я вирішила отримувати другу освіту - стати рабином.

Чому Ви вирішили переїхати до Німеччини?

На всій території колишнього Радянського Союзу нема жодного навчального закладу, який готує рабинів. Тільки цього літа в Москві відкрили філію німецького коледжу Абрахама Ґайґера. До цього в Москві десять років існувала програма підготовки юдейських лідерів для пострадянського простору, і на базі цієї програми було простіше відкрити філію.

За кордоном є кілька коледжів, які навчають рабинів для ліберальної течії в юдаїзмі. Але і США, і Великобританія були з фінансової точки зору недосяжною розкішшю. Коледж Абрахама Ґайґера запропонував не лише стипендію, а й фінансування курсів німецької мови. Окрім того, Німеччина - батьківщина ліберального юдаїзму, а для мене було важливо навчатися у країні, яка відкрила нові горизонти розвитку юдаїзму.

Чи відчували Ви якісь труднощі через стереотип "жінка-рабин - хіба таке можливо"?

Так, іноді люди цього не розуміють. Але загалом у Німеччині зі ставленням до жінок-рабинів набагато простіше, ніж в Україні чи Росії. Українське суспільство недостатньо емансиповане, жінку все ще сприймають у першу чергу як домогосподарку і матір.

Знаю, що в одній із громад Одеси була жінка-рабин, але, наскільки мені відомо, вона - громадянка Росії і зараз має через це труднощі з роботою. У Росії працює одна-єдина жінка-рабин, у Санкт-Петербурзі. А в Німеччині я буду п’ятою. Між іншим, серед нас є ще одна українка.

Чи важко знайти роботу рабина в Німеччині?

Непросто, як і в інших країнах. Між громадою і рабином мають скластися відносини. Громада повинна побачити в людині свого лідера, а це не завжди легко. Навчаючись в університеті та релігійному коледжі, я два роки поспіль була на практиці у громадах, де працюватиму. Мала можливість придивитися до них, а вони - до мене. Урешті-решт, запросили на роботу.

Чи могли б Ви працювати в Україні?

Коли я вступала до коледжу, то думала про це. Я не мала на меті залишитися саме в Німеччині. Казала, що коли закінчу навчання, то краще розумітиму, де і як хочу працювати. Простір колишнього Радянського Союзу з єврейської точки зору однорідний.

Але склалося так, що Німеччина стала єдиною можливістю бути разом для мене і мого чоловіка. Він росіянин, я - українка. Я не хочу відмовлятися від українського громадянства, щоб працювати в Москві. Він теж рабин і не бачить можливостей переїздити до Києва. Війна в Україні підштовхнула нас оселитися в Німеччині, ми подали документи як єврейські переселенці. У Німеччині багато російськомовних єврейських громад і є попит на рабинів, які володіють російською або українською.

Анексія Криму та війна на Донбасі роз’єднали українців та росіян. Дедалі більше українців рішуче відкидає ідею колись "братніх" народів. Чи помічали Ви такі тенденції серед українських та російських євреїв?

У єврея завжди подвійна ідентифікація. З одного боку, він єврей, а з іншого боку, - частина того народу, серед якого живе. Чи можна сказати, що українські євреї раптом відчули себе іншими і відділилися від євреїв Росії? Ні, тому що в єврея власна ідентифікація, але політична і громадська позиція багатьох юдеїв України чітко проукраїнська. Єврейські громади завжди підтримували демократичні зміни. Деякі мої знайомі були на Майдані. Громади і багато єврейських громадських організацій публічно виступали проти російської агресії. Іноді це призводить до дуже палких дискусій на міжнародних єврейських конференціях.

А яка позиція в євреїв у Росії?

Можу розповісти про Москву. Ситуація трохи нагадує часи Радянського Союзу, коли всі знали, що в Афганістані війна, але ніхто про це не говорив. Тобто про війну на Донбасі або не говорять, або говорять дуже ухильно, не висловлюючи свою позицію.

Ситуація, коли росіяни вбивають українців, а українці - росіян, надзвичайно болюча для євреїв. Так чи інакше вона торкається кожного, але реакція в людей дуже неоднозначна. Є люди, які бояться висловлювати свою позицію, бо не знають, чим це для них закінчиться. Ти ніколи не знаєш, в який момент тобі нагадають, що ти єврей.

Тобто окупація Криму та війна на Донбасі на відносини української і російської єврейської спільноти суттєво не вплинули?

Загалом можна сказати, що єврейська спільнота, попри загострення політичної ситуації, намагається триматися разом.

• Киев еврейский