40 років тому – 2 липня 1976-го – в Бабиному Яру встановили монумент. І хоча йшлося про жертв Голокосту 1941 року, він дістав іншу офіційну назву: "Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам радянської армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру".

 

 

Невідомо, чи хтось запам’ятав цю довгу багатослівну назву, що виразно віддає казенщиною. Її використовували лише в офіційних промовах, газетних статтях і довідниках. А люди просто казали – пам’ятник у Бабиному Яру.

Історія його спорудження тривала три десятиліття. Адже про нечуваний злочин – масовий розстріл нацистами євреїв у Бабиному Яру у вересні-жовтні 1941 року – стало відомо одразу по вигнанні німців із Києва у листопаді 1943-го. Жертвами стали десятки (за іншими даними, сотні) тисяч безневинних жертв – жінки, діти, літні люди.

Рішення спорудити на місці трагедії пам’ятник ухвалили ще до закінчення Другої світової війни. 13 березня 1945 року уряд УРСР спільно з ЦК КПУ ухвалив постанову № 378 "Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру".

Ішлося про тригранну гранітну піраміду із барельєфом у центрі та композицією, що нагадує рельєф Бабиного Яру. Авторами були скульптор Йосиф Круглов і головний архітектор Києва Олександр Власов. Бюджет – 3 млн. рублів, роботи мали розпочати 1945 року.

Але не розпочалися. Понівечений війною Київ мав й інші проблеми – наприклад, відбудову Хрещатика.

Натомість влада не відмовилася від намірів: у "Плані відновлення і розвитку міського господарства міста Києва на 1948-1950 роки" в розділі "Реставрація і будівництво історичних пам’ятників" відзначалося: "Планується спорудження […] пам’ятника жертвам фашистського терору в Бабиному Яру". Термін встановлення – 1950 рік.

 

Один із проектів пам'ятника авторства Альберта Крижопольського

Але 1948-го почалася, а наступного року набрала обертів розпочата Кремлем кампанія "боротьби з космополітизмом", що мала антисемітський характер.

Закрили єврейські журнали (включно з київським "Дер Штерн"), театри, музеї, тоді арештували найвідоміших представників єврейської інтелігенції. За таких умов про пам’ятник вважали за краще забути.

"Боротьба з космополітизмом" тривала до смерті Сталіна в 1953 році. Далі кампанія поволі припинилася, проте в ідеологічному плані єврейська тема залишалася "підозрілою". А 1960 року постанову №378 скасували.

То що, тему Бабиного Яру закрили? Ні, вже в березні 1961-го він нагадав про себе Куренівською трагедією. Протягом десяти років будівельники закачували до яру пульпу – глину, змішану з водою. Планували будівництво парку відпочинку з атракціонами і басейном. Пульпа прорвала захисну греблю і обрушилася на район Куренівка, знищуючи все на шляху. Загинули багато людей. Але владі вдалося замовчати цю трагедію.

За півроку московський поет Євген Євтушенко надрукував у "Литературной газете" гостро-публіцистичного вірша "Над Бабьим Яром памятников нет…". Цього разу тема таки потрапила до публічного простору.

Голова уряду УРСР Іван Казанець написав листа до Москви, питаючи дозволу і мотивуючи необхідність встановити пам’ятник "у зв’язку з 20-річчям перемоги радянського народу у Вітчизняній війні і підготовкою до 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції".

Згоду дав особисто голова радянського уряду Олексій Косигін 11 серпня 1965 року.

Відтак у Києві терміново оголосили конкурс проектів. А розгляд призначили на вересень 1965-го, аби за рік, до 25-х роковин розстрілів, монумент уже стояв. Серед численних учасників конкурсу були відомі майстри Аврам Мілецький (його мама і бабуня загинули в Бабиному Яру), Йосиф Каракіс, Яків Ражба, Альберт Крижопольський, творчий дует Ади Рибачук і Володимира Мельниченко.

Після розгляду поданих проектів конкурс анулювали. Нібито журі не визначило переможця. Але в кулуарах розповідали, що переміг проект архітектора Йосифа Каракіса і скульптора Євгена Жовнєровського. Їм запропонували "покращити" проект, тобто послабити тему Голокосту. Автори зробили інший варіант, але він так само не відповідав вимогам.

Щоб зам’яти скандал, оголосили новий конкурс. Переміг проект, де абстрактний чоловік гордовито тримав у руці прапор. Кажуть, коли прапороносця показали тодішньому керівнику України Петрові Шелесту, він заперечив: "Ні, це не для Бабиного Яру".

До 25-х роковин монумент не з’явився. 5 листопада 1966 року на місці трагедії встановили камінь з написом: "Тут буде споруджений пам’ятник радянським людям – жертвам злочинів фашистів у період тимчасової окупації м. Києва у 1941-1943 рр.".

Замовили проект академіку і народному художнику СРСР Михайлові Лисенку, який не був учасником конкурсу. Кажуть, він багато в чому скористався напрацюваннями пана Каракіса. 1972 року скульптор помер, роботу продовжив колектив авторів на чолі з 27-річним сином небіжчика – Богданом Лисенком.

17 лютого 1975 року Київська міськрада рішенням №166 затвердила проект пам’ятника і передбачила його фінансування. Монумент відливали в різних місцях, його монтаж ішов непросто.

 

Приглашение на открытие памятника трагедии
Фото из архива Олега Оранжевого

Нарешті пам’ятник відкрили 2 липня 1976 року. Навмисно зробили це в розпал відпусток, щоб максимально замовчати подію. Але про неї повідомили на весь світ закордонні радіостанції, розкритикувавши монумент, який не відбивав суті трагедії, що тут сталася.

Біля підніжжя пам’ятника поклали металеву плиту з написом: "Тут у 1941-1945 роках німецько-фашистськими загарбниками були розстріляні понад сто тисяч громадян міста Києва і військовополонених". 1991 року до неї додали ще дві таблички – російською та їдишем.

Источник

 

• Холокост
• Киев еврейский